Сяють на сонці золотом величаві бані. Дзвони закликають на ранкову недільну молитву в один з ковельських храмів Української православної церкви Московського патріархату. Служба уже розпочалася. Настоятель виголосив прекрасну проповідь про первоверховних апостолів Петра і Павла.
Переступає поріг храму бездомний, старшого віку, в трохи брудному, засмальцьованому одязі. Босий. Дуже спухлі ноги. Ставить біля дверей два пакети, з одного виглядають три хлібини, з іншого – босоніжки. Постояв так скромно хвилин, може, з п’ять, а потім впав на коліна і почав молитися. Молився й плакав. Півгодини хрестився, шепотів, просив, напевно, щось у Всевишнього, витираючи очі від сліз. Парафіяни сторонилися нього, наче чумного, обходили боком.
Богослужіння добігало кінця. Уже почали читати «Отче наш». А той дядько з колін не вставав. Підходить до нього чоловік, років з п’ятдесят, в чорному костюмі з нашивкою: «Охорона».
«Чого ти сюди прийшов?» – суворо запитує охоронець.
Від тих слів бідовий прихожанин враз знітився.
«Вийди звідси! Ти розумієш, що тут людям треба молитися? Який у тебе вигляд?» – «насідав» страж церковного майна і території.
Побачивши явну нерозторопність з боку безпритульного, він взяв його манатки і вийшов з храму. Безпритульний – за ним.
І тут відбувся такий діалог:
«Якщо ти сюди ще раз прийдеш, то тебе потім вже будуть шукати! Зрозумів?»
«Та я ж прийшов помолитися… Може Бог допоможе ноги вилікувати».
«А що в тебе з ногами?»
«Бачили їх лікарі, але у мене немає грошей на лікування».
«Розумієш, що тим псуєш вигляд церкви? Людям заважаєш! Щоб я більше тебе тут не бачив! Забирай свої речі й чеши звідси!»
Для чого церкві охорона? Від кого вона охороняє? Від людей у залатаних штанях і рваних сорочках? А як же Святе Письмо? У проповідях настоятель не раз наголошує про те, що треба любити ближнього, розказує пастві, як Ісус обмивав ноги учням. І за якими моральними принципами живе така ось охорона, яка без жалю мало не в шию виганяє із церкви бездомного та ще й погрожує, що як не послухає, то його «вже будуть шукати»? Мабуть, той, що вигнав з церкви, вірує у мамону, чи то в інших ідолів, чи то просто вірить не в того Бога.
Про це нашому виданню розповіла жінка, яка прийшла на молитву із внуком і, мимоволі ставши свідком всього дійства, була приголомшена від побаченого та почутого. Все в душі переверталося від несправедливості. Вона з дитиною поспішала на автобус, але хотілося підійти до настоятеля, взяти його за руку з вівтаря, привести до безпритульного і сказати: «От його першого причастіть, бо так ніхто не молився сьогодні, як він». Позаду добре видно, як хто молиться у церкві, як балакають люди по мобільних телефонах, як між собою теревенять. І це ж треба, щоб саме того, хто молиться, вигнати з храму?! Всі хороші, а ось цей – поганий, який прийшов хворими ногами, але з вірою, що Всевишній його почує та зцілить? Оце віра! Втім, якщо поруч стоїть багатій у туфлях, які вартують сотні доларів, то зрозуміло, що біля нього не повинно бути такого обдертого віруючого.
«Нам проповідують, щоб не прикрашали себе, не фарбували нігті та волосся, а матушка вийшла на службу, як красуня – з отакими фарбованими нігтями та волоссям, з макіяжем на обличчі. І це – в піст! Який приклад подається? Кидається в очі і вщент розходиться із тими словами, які звучать на проповіді. Говорять одне, роблять – друге, а думають – третє. Обклали церкву дорогою плиткою, зробили золоті куполи. Стали ближче до Бога? А за ближнього забуваємо! У храм ходять багаті, прізвища яких настоятель називає з вівтаря, просить: «Помолімося за наших благодєтєлєй, за наших спонсорів». Ми молимося за тих, хто «дає» на церкву. Для чого при всіх таке оголошувати? Закон Божий каже, що треба так пожертвувати, щоб ніхто не знав», – говорить ковельчанка Ніна, прізвище якої, як і саму церкву, ми не називаємо з етичних міркувань.
Чому б настоятелю самому не підійти до тієї віруючої людини, чому не спитати в громади: «Люди, давайте поможемо йому!» Може й скинулися би на лікування.
«Чого охоронець так вчинив? Хіба за власною ініціативою? Сумніваюсь в цьому», – каже пані Ніна.
Того нещасного чоловіка з хворими ногами нам вдалося відшукати та розпитати: хто він і звідки буде? Виявилося, що родом з Турійщини. Давно залишив рідний край, подався на заробітки аж до Сибіру. Назбирав на квартиру. Втім, біду приніс племінник, який хитрістю забрав житло, виставивши свого родича за двері. Грошей вистачило якраз на те, щоб повернутися на батьківщину. А з рідних тут уже нікого й нема …
«Отак я і живу-виживаю», – зітхає гірко дядько.
Про конфлікт у храмі говорити не хоче. Каже, що не ображається на того, хто його звідти вигнав, і що піде помолиться за нього в другій церкві. З втратою всього нажитого майна та своєї домівки, не втрачається ще людська гідність, є совість і здатність бути вищим за людську підлість.
Якось настоятелю показали, що за парканом його церковної території у купі сміття, в лахмітті й смороді спав такий самий безпритульний. Знаєте, як він відреагував? «Це не моя справа, бо то – за парканом», – сказав батюшка і, посміхнувшись у бороду, пішов будувати золоті куполи.
