12 Липня, 2024

Люди налякані, бояться бандитів і маніяків, ‒ ковельські поштарки

У шести віддалених селах Ковельського району працює четверо жінок, яких щодня виглядають із порога майже тисяча селян, чекаючи на їхні гостинці – від листів та газет до харчів і пральних порошків.

Тендітні Світлана Мацюк, Тетяна Косянчук, Наталя Яструб і Тетяна Романюк у спеку, дощі і сніг заради людей щодня долають по 20 кілометрів на велосипедах із тяжкою сумкою через плече, ‒ пише тижневик Сім’я і Дім.

ДО ХАТИН – КІНЬМИ І ПОЖЕЖНОЮ МАШИНОЮ

«Наші годувальниці» – так називають Світлану, двох Тетян і Наталю у селах Білашів, Грушівка, Рокитниця, Іванівка, Засмики і Перковичі, що за 30 км від Ковеля. Жінки працюють на пошті. Для багатьох самотніх і немічних пенсіонерів вони – єдині гості та помічники в домі.

– Села віддалені одне від одного, є такі, де немає магазину. Тому разом з пенсією, листами і газетами людям несемо макарони, крупи, консерви, чай, мило, пральні порошки, туалетний папір. Усе необхідне, навіть ковбасу замовляють, – розповідає завідувачка. – Навздогін часто просять виконати те чи інше доручення – заскочити до родича, зайти в соцслужбу, домовитися за дрова… Жінки не відмовляють, що й зробило їх найулюбленішими, найпопулярнішими в підшефних селах.

– Буває, за день набігаємося, аж ноги ломить. Зазвичай їздимо на велосипедах. Хоча взимку, коли сніги замели дороги, сідаємо на автобус. Важко фізично, як жінкам, але то наша робота, – зізнається Тетяна Косянчук.

Поштарки за день накручують педалями понад 20 кілометрів. Найважче влітку, коли сім потів зійде під спекотним сонцем. Не легше взимку – дубіють на морозі, борються із заметілями. Коли дороги замете, доводиться йти пішки крізь кучугури. Як не сила, то запрягають коней – і гайда в дорогу на санях.

– А якось узимку діставалися глухого села на грейдері, який розчищав шлях від снігу. Величезна машина-бульдозер суне до села, гул страшний, худоба в паніці, пси зриваються із прив’язі. Що сталося? Кричу, пошта їде! – сміється Наталя Яструб, заодно пригадуючи, як такої ж негоди дівчата возили листи пожежною машиною.

ЯК СТЕМНІЄ – ЛЮДИ БОЯТЬСЯ МАНІЯКІВ

Робота сільської поштарки не лише фізично важка, але й небезпечна. Жіночкам доводиться наодинці ходити хуторами, де жодної душі. Як, скажімо, віддаленими хатами села Іванівка, де живе всього 25 селян.

– Як стемніє, господарі замикають двері і нікого не впускають. Люди налякані, бояться бандитів і маніяків. Мусиш грюкати, виходити на світло, щоб бачили, що то поштарка, – розповідає Тетяна Косянчук.

Страх оселився після дикого випадку. Позаторік убили самотню бабусю. Вона отримала пенсію, ще й гроші від племінника через переказ. Були вечорниці. Увечері гості розійшлися по домівках. А вночі невідомий заліз до оселі і проломив голову бабусі. Тіло знайшла соціальна працівниця. Злочин досі не розкритий.

– Відтоді люди не залишають навстіж двері, пильнуються від чужих, бо настрахалися страшенно, – кажуть поштарки.

Страху додала й торішня пригода в сусідньому селі Волошки. Вночі невідомі вибили шибку, зламали ґрати і залізли до місцевого поштового відділення. Злодії винесли все цінне, заодно прихопили  макарони з консервами.

– На щастя, нас злодії оминають, але ми все одно пильнуємося, – кажуть поштарі. – Після пограбування у Волошках змінили свою сигналізацію на надійнішу.

«ЛЕДЬ ЗІСКОЧИВ З РОВЕРА – ГОДУЄШ ДІТОК І ВІВЦІ»

Ніхто з тутешніх поштарок не обмежується службою на пошті. Бо кожна з жінок має сім’ю, двоє-троє діток і багату господарку. Скажімо, начальник поштового відділення Світлана Мацюк, родом із Рівного, оселилася в Білашові 14 років тому. Її тато з Білашова, мама з сусідньої Рокитниці. Дівчина їздила на канікули в село. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком. Вийшла заміж і народила трьох хлопчиків.

– Хазяйнуємо, бо інакше в селі не проживеш, – каже Світлана. – Чоловік допомагає, бо це фізична праця. Особливо влітку, коли спочатку набігаєшся на спеці, потім летиш на город, а затим – до маленьких діток.

Усі четверо поштарок тримають на обійсті худобу і птицю. Є кури, качки, коні, корови, свині, навіть вівці. На городі саджають багато картоплі й буряків.

– Часу на господарку вистачає, лише кілька днів на місяць бувають дуже напруженими, коли пенсію розносимо, – розповідають жінки.

Загалом кожна з поштарок обслуговує по 80 пенсіонерів. Відтак напружені дні розпочинаються з 4-го і тривають по 25-те число щомісяця. Але поштарки не скаржаться, навпаки – сповнені оптимізмом.

– Нас тішить, що репутація пошти стрімко поліпшується. Люди частіше надсилають листи і вітальні листівки. Воно ніби дивно, бо маємо інтернет, модні телефони. Але на селах вітають тих, кого любиш, лише листом. Навіть школярі ходять на пошту, купують і пересилають, наприклад «валентинки» до Дня закоханих. Бо надіслати СМС – це не оригінально.

Якщо врахувати, що поштове відділення поповнює мобільні телефони та рахунки за інтернет, то, очевидно, йде в ногу з часом, вважають поштарки.

Роман ЖИЖАРА