Бувальщина
Заступник директора райагробази Адам узяв собі за звичку плескати долонею підлеглих жіночок по… м’якому місцю. Отак ні сіло ні впало тихцем підкрадеться і вліпить «аплікацію» нижче спини представниці прекрасної статі. А потім із самовдоволеною усмішкою, із почуттям власної значущості, поважно, наче англійський лорд, крокує собі далі. До того ж Адам був переконаний, що своєю витонченою увагою робить жінкам величезну втіху.
Своєю чергою, як не дивно, «вишукані» манери боса у місцевого жіноцтва обурення не викликали. Іноді складалося враження, ніби Адам п’ятірнею ставив на сідницях печатку — такий собі знак жіночої принадності. Зокрема, секретарка Тетяна Савівна при цьому грайливо крутила «опечатаною» частиною, а завідувачка лабораторії Людмила Вікторівна несла коридорами контори відзначене місце з виразом людини, якій щойно вручили орден за особливі заслуги…
І ось після повернення з літньої відпустки Адам помітив у своїй «вотчині» досить привабливу новеньку працівницю. Він швидко з’ясував, що дівчина родом з Одеси, начебто із капітанської сім’ї.
Якось обідньої пори, проходячи повз кімнату, де працювала капітанська донька, він побачив крізь прочинені двері, що дівчина, нахилившись, збирає з підлоги розвіяні протягом аркуші документів… А далі… Капітанська донька почула позад себе вигук: «Ти морячка, я моряк» і відчула на тугенько обтягнутих джинсами сідницях пекучий ляпас. Дівчина рвучко випросталась і побачила перед собою самовдоволеного, із дбайливо прилизаним чубчиком чолов’ягу, що шкірився рідкозубою усмішкою.
— Що ти собі, негіднику, дозволяєш?! Негайно забирайся геть! — видихнула дівчина просто в
нахабне обличчя. А кривдник, відступивши кілька кроків углиб кабінету, спокійно вмостився на вільний стілець. І, закинувши ногу на ногу, зверхньо мовив:
— Я, дєтка — солодка конфєтка, Адам Олексійович Кіндерюк, твій начальник, так що прошу любіть і жаловать.
Після такого представлення бос масним поглядом ковзнув по стрункій постаті з голови до ніг. Від образи й приниження в морячки аж сльози виступили на очах. Вона рвучко схопила зі столу амбарну книгу і зі словами: «А я Олександра Сергіївна Ткаченко!» кілька разів приклалася просвітницьким вантажем до голови боса. Від несподіванки Адам засовався на стільці, а той підозріло затріщав під важкеньким задом. На гамір потяглися підлеглі. Червоний, наче варений рак, белькочучи щось під ніс, Адам прожогом вискочив із кабінету. Колеги дівчини, які мимоволі стали свідками курйозного інциденту, від побаченого заціпеніли. А Шурочка, ніби нічого й не сталося, почала роздивлятися підібрані з підлоги папери.
Після цієї події жевжикуватого боса наче підмінили: він уже не тинявся без діла коридорами, припинив розпускати руки, і було схоже, що амбарна книга поставила на місце всі клепки в голові зарозумілого клерка.
Однак вісті, як відомо, не сидять на місці. Незабаром про пригоду Адама й молодого спеціаліста Шурочки дізнався весь трудовий колектив. Хтось посміявся, а хтось і захоплено охав: «Грім-дівка!» Дійшла інформація й до вищого начальства. Отож те, що роками замовчувалося, сприймалося в конторі як закономірне явище, набуло зовсім іншого відтінку. Словом, Адаму довелося шукати собі роботу в іншому місці. А невдовзі посаду заступника директора трудовий колектив одностайно довірив Шурі-морячці, себто Олександрі Сергіївні Ткаченко.
